Чому ми боїмося смерті?

В Ім’я Отця і Сина і Святого Духа! Пропоную вашій увазі цікаву розповідь священника отця Віктора (МУСТАФІН), чому ми боїмося смерті? Щодо власних думок від прочитаного, то можете сміливо залишати нижче свої коментарі.

Хочеш не хочеш, а помирати доведеться. Живи хоч 300 років, а вмирати треба. Це закон, а законові життя і смерті доведеться підкоритися. Тільки є смерть фізична, а душею життя вічне. Та є смерть духовна, коли помирає людина і фізично, і духовно, — це вічна смерть, вічні муки.

Чому ми боїмося смерті?

Тому що багато себе виправдовуємо. Самі себе. Тоді нам Христос не потрібен, ми самі собі боги. Надто прив’язуємося до землі і всього земного. Не думаємо помирати, лягаємо спати з певністю, що завтра, як завжди, встанемо і підемо на роботу. І так день за днем, і все однаковісінько.

Істина одна, і вона непорушна: людина народжується і повинна буде вмерти. Молоді помирають, і стара людина повинна буде вмерти. Обтяженій гріхами людині важко і подумати про смерть, а тому, хто не сповідувався і не причащався тіла і крові Христа, неможливо прийняти смерть як життя, тим більше вічне, а життя — як смерть.

Людям по батьківському вченню самої Церкви нелегко уявити, як він чи вона будуть умирати, і як і хто буде їх відспівувати. Женуть від себе думки про хворобу і смерть, а проте вони підступають усе ближче і ближче, та плюс до того ж накопичені гріхи, не висповідані і не відкинуті. Усе це в один момент сходиться і навалюється на тебе з усією силою, і ніщо не може із цим порівнятися, жодна інша сила.

За законом життя і смерті будь-яка душа померлого сходить для звіту до Того, Хто дав споконвічного життя через батьків — Господа. Не було б Його волі — марні всі зусилля людські. Хто не жив тут із Христом, навіть вважаючи себе грішником, той не блаженний. Та тим паче не можемо уявити собі блаженства перебування із Христом і на Небесах.

Що ми після себе залишимо?

Коли кажуть, що йому або їй 60, тим більше 70 років, і вона чи він нічим ніколи не хворіли чи не хворіють, це навіть ненормально. Потрібно хворіти і перетерплювати хвороби, жити і трудитися при цьому на Славу Божу. І при тому знати і свідомо йти назустріч прийдешній смерті, з вірою наслідувати життя вічне. Залишити після себе слід прожитого життя в пам’яті людей, котрі після тебе залишилися. Щоб вони могли за нас, померлих, проскурку подати на літургію.  Тоді, можливо, смерть не позбавить сенсу прожитого життя померлих: їх труди, надії, тривоги і переживання.

Минуть роки, забудуться й імена, і труди. Зрівняються і могильні гробки із землею. Тільки Церква буде зберігати вічно пам’ять про померлих, тих, що колись жили. Якщо за життя поруч із повсякденними турботами ходити до храму молитися, а потім після нас тією ж стежкою будуть ходити наші нащадки, — ось головна справа нашого життя. Тоді не страшить смерть і не страшно вмирати. Тепер ми маємо багато утішників, співрозмовників, друзів, та в годину смерті один буде утішник, співрозмовник і дуг — Іісус. Суд без милості, не творящому Милість. Амінь.

Ну що, отримали відповідь на те, чому ми боїмося смерті? Чи все вам зрозуміло в цій статі?