Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків

І ось знову я відвідую київський Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Минулого разу я побувала в ньому з непрямим інтересом: розшукувала після поїздки до Італії оригінальну скульптуру Антоніо Канови. А тепер уже попрямувала цілеспрямовано, віддаючи належне творцям київської колекції творів мистецтва.

Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків

Розташований музей у центрі столиці, на вулиці Терещенківській 15–17. Є одна цікава подробиця: у першу середу кожного місяця з 10:30 до 14:00 можна відвідати музей безкоштовно.

Історію київського музею можна вважати природною та гармонійною: він не створювався якимись надуманими зусиллями та спеціальними указами. Зібрання творів мистецтва поступово та любовно розросталося завдяки захопленню приватних колекціонерів та меценатів — подружжя Богдана та Варвари Ханенків. Багато років вони збирали чудові зразки зарубіжного мистецтва як західноєвропейського, так і східного.

У 1919 році на основі цієї приватної колекції в особняку, який належав подружжю Ханенків, було створено музей. Експонати так і поділялися на дві колекції, і спочатку музей мав назву Київський музей західного та східного мистецтва. До 1998 року будівлю відреставрували, а 1999 року музей отримав нову назву — Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Однак умовний поділ на два різних відділи так і залишився: західне та східне мистецтво.

Музей східного мистецтва

Не знаю, як це може вдаватися приватним особам, але лише подружжя Ханенків спромоглося зібрати унікальну колекцію предметів східного мистецтва. Вона складається:

• з рідкісних зразків стародавньої китайської бронзи та різьблення по каменю;
• китайської порцеляни;
• досить великих зборів японських мечів;
• шедеврів іранської та турецької кераміки;
• унікальних зразків мусульманської культури;
• раритетів іранської книжкової мініатюри.

Музейні буклети стверджують, що за цінністю та художнім рівнем експонатів, східна колекція Ханенків належала до найкращих зборів Європи.

Особисто мене найбільше притягували експонати японської зали. Японську культуру та мистецтво я знаходжу найекзотичнішими для нас. Я пацифіст і зброя мене не цікавить за своїм прямим призначенням. Але всякі художні та історичні традиції бувають дуже цікавими. У тому числі й ті, що пов’язані зі зброєю.

Адже феодальна історія Японії має свого культового героя — самурая, і як тут не звернути увагу на самурайські мечі?! Якщо я не помиляюся, то особливо цікава деталь: довгий час після винаходу пороху та застосування вогнепальної зброї в Європі японці принципово відмовлялися від такої. Тільки холодна зброя була гідною справжнього воїна, тільки меч вміщав у собі душу самурая.

Нецке — японська мініатюрна скульптура

Чим ще багатий Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків? Ну, гаразд мечі — це так, історія, а ось японська мініатюрна скульптура «нецке» — це моя давня любов. Дуже давно я маю найніжніші почуття до цих крихітних шедеврів, тільки дратує європейська мода на них і примітивне тлумачення, як символів-оберегів. Японці насправді набагато тонше трактують призначення цих дрібниць і водночас простіше. Адже спочатку нецке мали суто побутове призначення, як брелок у чоловічому костюмі, який служив противагою гаманцю, закладеному за пояс. І це ще один японський парадокс: художнє сприйняття традиційних побутових предметів.

Японці вкладали в ці маленькі шедеври не менше майстерності, фантазії та зусиль, ніж виготовлення справжніх творів декоративного мистецтва. А безмежна уява підказувала надзвичайне багатство образів, пов’язаних:

• із фольклором;
• історичними оповіданнями;
• легендами;
• повсякденним побутом.

Пізніше, як я розумію, нецке перестали використовуватися за призначенням, а перетворилися на окремий жанр мініатюрної японської скульптури.

Надзвичайно зраділа, коли побачила невигадливе нецке, що зображує равлика. Відразу згадала себе у поході болгарськими Балканами. Хтось із нашої групи згадав японську хайку:

Це так підійшло під настрій, що стало слоганом того походу, а японський равлик для мене так і залишився рідним!

Отже, відвідуючи київський Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, для мене найпривабливішим із усіх східних мистецтв, виявилося японське. І особливо два його напрями: мініатюрна скульптура нецке і гравюра на дереві, або ксилографія. Ось щодо цього останнього жанру в мене настала деяка ясність після візиту до Музею.

Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків: японська ксилографія

Японська ксилографія відома також під назвою «укіє-е». З японської мови це незвичне для нашого вуха словосполучення перекладається як «картини світу, що змінюється». Ну, або якось так, цілком у японському дусі, як мені здається. Головними темами укіє-е стали різноманітні сцени міського життя:

• народні гуляння;
• красуні-гейші;
• актори улюбленого японцями театру Кабукі.

Я давно задивляюсь на картинки цього жанру, але «живцем» побачила їх уперше в музеї Києва. І не тільки побачила, а раптом «розклала по поличках» деякі поняття, пов’язані з мистецтвом японської гравюри на дереві. Але перш ніж коротко описати процес виготовлення ксилографії, який для мене виявився дуже захоплюючим, я скажу ось про що.

У різних музеях різних країн заведено свої порядки щодо фотографування експонатів. Наскільки мені доводилося стикатися з цим питанням, я це уявляю так: фотографувати в більшості випадків можна, але тільки без спалаху. Хто має із цього приводу якісь свої думки: повідомте, будь ласка, в коментарях. Не можу втриматися, щоб не пожартувати з цього приводу.

Але ось, відвідавши київський Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, я бадьоренько так приступила до фотозйомки, але мене одразу «забанили»… Тому мої розповіді про київський музей так жалюгідно забезпечені фотографіями. І чудові японські гравюри укіє-е я можу запропонувати переглянути тільки в такому варіанті (він, до речі, навряд чи виглядає гіршим, ніж мої власні передбачувані фото:). Натомість повною мірою я «відтягнулася», купуючи у музейному кіоску усілякі буклетики. Ось вже й не читаю паперових книг, а не змогла встояти перед книжковими закладками із фрагментами музейного живопису — дуже вони, на мою думку, витончені та симпатичні.

Повертаюся до питання про ксилографію. Процес її виготовлення передбачає участь трьох майстрів:

1. Художник виконує малюнок.
2. Різьбяр переносить цей малюнок на дерев’яну дошку. Причому для кожного кольору вирізається окрема дошка.
3. Друкар друкує гравюру з відбитку всіх дощок.

Майстерність різьбярів була така висока, що створені ними дошки стали предметом колекціонування, як самостійні витвори мистецтва. Не менша майстерність була потрібна і від друкаря. Дошку покривали фарбою потрібного кольору, на неї клали аркуш паперу та прокочували бамбуковим валиком. Висококваліфікований друкар міг досягти різної інтенсивності кольору та відтінків, змінюючи силу тиску на цей валик!

Таким чином, закінчена гравюра була результатом колективної праці і справжні ксилографії укіє-е мали, як правило, не лише підпис художника, а й особисті печатки різьбярів та друкарів, а також емблему видавництва. Для кожного видавця якість та художній рівень гравюри був справою честі. Пропоную подивитись картинки саме тих гравюр, які зберігаються у київському Музеї мистецтв.

Ось так коротко я розповіла про київський Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків.