Так вийшло, що мною неодноразово зачіпалася в публікаціях культура і традиції американських індіанців (хоча, звісно, і досить поверхово…). Так, мій друг зі мною поділився враженнями про перебування в Еквадорі, та й в іншій статті мені захотілося озвучити особисте ставлення до цієї теми. І раптом несподівано такий, начебто, нейтральний пост викликав у коментарях до статті «Традиції народів світу» нехарактерно гостру щодо мого невинного блоґу реакцію! Одна з читачок не погодилася з моїми скромними висновками щодо американських індіанців. Я і взагалі вітаю та поважаю будь-які самостійні судження.
Тут же мені пощастило познайомитися з позицією людини, яка нині живе в Канаді і, зрозуміло, знає про сучасних нащадків корінного населення більше мого. Тому я поставилася до цієї думки дуже уважно і навіть дещо змінила своє. Але все ж таки в душі залишилося якесь незадоволення. І зараз я хочу відновити цю розмову. Нехай і необов’язково з тим самим співрозмовником, нехай це буде діалог із ймовірним потенційним опонентом. Отже: аргументи та контраргументи.
Традиції американських індіанців
Існує в декого така думка, що побутові навички індіанців, їхнє примітивне господарство, їхні «танці північних папуасів» зовсім не називають культурою. Тим паче багатою культурою.
Ну ні, ну чому тільки танці та примітивне господарство?! Адже були ж:
- і календарі, непростий устрій яких вражав європейців;
- і кам’яні скульптури, що мають індивідуальні риси і, ймовірно, є «портретами» конкретних людей.
Племена інків залишили світові явище під назвою «кам’яна цивілізація», зразки, що дійшли до нас, досі вражають уяву. Хитромудра кладка з каменів різного розміру та форми чудово збереглася. Мало того: вона досі залишається міцною та такою щільною, що між фрагментами цієї кладки неможливо протиснути тонке лезо.
А знамениті «аптекарські» сади та городи індіанців і як наслідок — вміння лікувати? А чудові ювелірні прикраси? У XVI столітті, відомий всій Європі художник Альбрехт Дюрер, у Німеччині захоплювався привезеними з Америки золотими прикрасами ацтеків. Але іспанців мало цікавила художня цінність цих предметів, прикраси були переплавлені як звичайний золотий лом… Постає питання: чиї мистецькі традиції при цьому виявилися вищими — традиції американських індіанців чи європейців?
Стосовно літератури, живопису, вчених тощо…
Немає і не було ніколи, на віки віків ні літератури, ні живопису, ні землеробства, ні вчених… Нічого, крім карнавалу і пончо запропонувати світу за століття так і не змогли.
Ну, пару-трійку імен я все ж таки назву. Насправді їх, цих імен, має бути набагато більше. В одній із статей мною описана іспанська сарсуела, і там є згадка перуанського етнографа та композитора Аломія Роблеса. Він створив музичну композицію, яку спеціальна комісія включила до послання до позаземних цивілізацій. Це послання складається з найяскравіших і найхарактерніших зразків культури планети Земля — як вам таке?!
Колумбійський письменник Габріель Гарсія Маркес — це ім’я світового значення. Його романи неодноразово екранізувалися, президенти держав запрошували його для посередництва у переговорах, він був лауреатом найпрестижніших міжнародних премій, включаючи знамениту Нобелівську премію. Маркес представляє незвичайний літературний напрямок «магічний реалізм». А витоками йому послужили народні перекази, з якими письменник був знайомий з дитинства.
Далі називаю імена художників із Мексики: Фріда Кало та Дієго Рівера. Свого часу серед європейських художників було модно захоплюватись «дикою» африканською культурою. Її шанувальниками були Пабло Пікассо та Анрі Матісс, у своїй творчості вони широко використовували африканські мотиви. Це було свіжо та оригінально, але погодьтеся — дещо штучно. Дієго Рівера та Фріда Кало гаряче проповідували мистецтво та традиції американських індіанців — адже це було їхнє рідне середовище. Рівера все своє життя збирав зразки доколумбового мистецтва. Використовуючи знання архітектури ацтеків, він збудував для своєї колекції храм-музей. Зараз у цьому музеї виставляється 52 000 експонатів, всі вони входили до колекції художника.
Історичний феномен індіанців
Індіанці не «деградували», вони «ніколи не були».
І все-таки, напевно, вони були… На згадку про тих, колишніх, наведу приклад епізодів з сучасності.
Шифрувальники навахо — історичний феномен. Індіанців племені навахо залишалося небагато. Мова їх настільки важка для вивчення, що нею володіли лічені «неіндіанці». Тому в роки Другої світової війни індіанців навахо залучили до роботи в американській армії радистами-шифрувальниками. Зусилля для розробки секретного шифру були мінімальні, повідомлення радисти передавали своєю рідною мовою. У 2002 році був знятий американський фільм «Ті, що говорять з вітром» про реальні події, пов’язані з участю індіанців навахо у військових діях. Слоган у фільму такий «Честь була їхнім кодом».
Десантники збройних сил США традиційно використовують бойовий клич «Джеронімо!». Він означає приблизно те саме, що й «ура!» чи японське «банзай!». А буквально цей клич вийшов з імені Джеронімо — ватажка загону останніх незалежних індіанців, які відчайдушно чинили опір колонізації їхніх земель і померли в резерваціях. Можливо, не мені судити про привабливість сучасних нащадків американських індіанців. А кому? Я хочу поставити запитання таким чином: чи має моральне право хоч хтось із нас (нас — таких цивілізованих і просунутих!) міркувати про всякі малосимпатичні риси народу, який свого часу страждав від справжнісінького геноциду? Чи обговорювати традиції американських індіанців?
Востаннє про сучасних індіанців читав, що вони ліниві, люблять випити, не працюють, живуть за рахунок держави. На якомусь блозі мандрівника який писав про Америку. А так змалку з фільмів про індіанців закладено образ мужніх людей.
«Про сучасних індіанців читав, що вони ліниві, люблять випити, не працюють, живуть за рахунок держави».
Не сперечаюся, я таке теж часто чую, можливо це має бути.
Але ось що цікаво — адже це не індіанці з’явилися в Європу, щоб продемонструвати свою лінь і пияцтво. Адже це європейці свого часу приперлися на територію індіанців, почали споювати і знищувати їх. А після того, як повністю розбестили і зламали, раптом «повинилися» — взяли на державне утримання. Тим самим завершили процес деградації корінного населення — перетворивши його на клас дармоїдів. І тепер гидливо відвертаються від «нецивілізованих». А не лізли б зі своїм статутом (зі своєю шаленою жадібністю та жорстокістю) на чужі землі, дивишся й індіанці не виглядали б так непривабливо.
Мені здається, що багато залежить від умов, стати лінивим і п’ючим нескладно, якщо втратити свободу, мету і зміст (і знання). У таких умовах, напевно, тільки одиниці залишаються активними і не втрачають свій «пульс». Тож не дивно. Ольга, яка фотографія! Я маю на увазі «останнього з». Одкровення.
Світла, я знала, що якщо ти зайдеш сюди, то звернеш увагу саме на цю статтю! Рада, що не помилилась:). Ця тема дуже мене хвилює і мені цікаво було прочитати твою думку.
Привабливість спадщини індіанської Америки для сучасного мистецтва очевидна, і зараз багато художників та дизайнерів надихаються індіанськими орнаментами.
Так, Галино, респект!
Я вважаю, що заперечувати чи зневажати те, що ніколи не бачив сам, не жив там, не стикався — це не можна для цивілізованих людей. Ставлення до індіанців у мене (за фільмами) поважне до їхньої культури. За статтями про їхні резервації в Америці, які вони використовують під гральні заклади (Лас Вегас) — дивне.
Мені здається, що за будь-яким головним моїм почуттям була б не зневага, а смуток чи…
Ось тут, Ольго, я згоден з тобою на всі сто. Хіба індіанці. як корінне населення. заслуговують на якісь подачки від держави? Вони заслуговують на більше, бути рівноправними членами спільноти, а не ізгоями.
Улюблена тема дитинства — індіанці:). Скільки я куренів перебудував, скільки луків поламав, скільки стріл запустив «у нікуди»… А Фенімор Купер — всього прочитав :). І все намагався навчитися бути незворушним, як червоношкірі вожді, коли «жоден м’яз не здригнувся» — тепер розплачуюся, кохані люди запитують: ну ти такий байдужий, жодних емоцій після подарунків та ін. 🙂