Петро Іванович Калнишевський — останній кошовий отаман Запорізької Січі

Петро Іванович Калнишевський — останній отаман Запорізької Січі у 1762, 1765—1775 рр., був учасником російсько-турецької війни 1768—1774 рр. (за хоробрість був нагороджений золотою медаллю з діамантами).

Петро Іванович Калнишевський

Народився Петро Калнишевський близько 1690 року в селі Пустовійтівка Лубенського полку біля міста Ромни. Походив з української шляхти.

Був військовим осавулом, потім суддею Війська Запорозького низового, 1762 року обраний кошовим, але того ж року після зустрічі в Москві з царицею Катериною II усунутий з посади. У січні 1765 року всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим.

За доблесть у російсько-турецькій війні 1768 — 1774 pp. Військо Запорозьке дістало подяку від цариці, кошовий отаман був нагороджений кавалером найвищого ордену Російської імперії — ордену Андрія Первозванного, йому було присвоєно військовий чин генерал-лейтенанта.

Відстоював права Запоріжжя, задля чого неодноразово їздив з депутаціями до Петербурга. Намагався посилити свою владу і обмежував права старшини та козацької ради. Дбав про поширення хліборобства і торгівлі у запорозьких степах і тим самим перешкоджав планам Росії в колонізації причорноморських степів та посиленні російської присутності в Україні. Відомо, що Петро Калнишевський знаходився також у товариських відносинах із Князем Григорієм Олександровичем Потьомкіним.

Князь Потьомкін виступив на засіданні уряду з проектом ліквідації Січі Запорозької 23 квітня 1775 р. 4 червня за схваленим планом 100-тисячне військо під командуванням генерал-поручика Петра Текелі, повертаючись із турецької війни, обступило Січ, скориставшись тим, що Військо Запорозьке ще було на турецькому фронті. Не маючи сил боронитися, Калнишевський змушений був здати фортецю без бою.

Завойовники пограбували військову скарбницю, військові припаси, архів, церкву. Разом із старшиною Калнишевського було заарештовано і на пропозицію Потьомкіна його було довічно заслано до Соловецького монастиря, куди прибув у кінці липня 1776 р. Монастирському керівництву було наказано утримувати Кальнишевського «без відпусток із монастиря, заборонити не лише листування, але ще й спілкування з іншими персонами та тримати під вартою солдат монастиря».

3 серпня 1775 р. Катерина II видала маніфест, яким оголосила, «что нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ея уродстве». Шість пунктів довгого маніфесту фактично зводяться до звинувачення запорожців у захопленні та присвоєнні чужої власності та в намаганні створити незалежне управління.

Петра Калнишевського було розташовано в казематі №15 біля Сушила. «Порційних грошей» отримував один карбованець на добу, що в 40 разів більше, ніж інші в’язні. На заощаджені гроші він відремонтував свій каземат, а наприкінці життя купив Євангеліє вартістю 2435 карбованців і подарував його монастирю. У 1792 р. Петро Калнишевський був переведений в одиночну в’язницю біля Поварні. Указом нового Імператора Росії Олександра Павловича від 2 квітня 1801 р. був помилуваний за загальною амністією й отримав право на вільний вибір місця проживання. За своїми літами (йому йшов 111 рік) і станом здоров’я залишився ченцем у монастирі, де й помер на 113 році життя 31 жовтня 1803 року.

Похований Петро Іванович Калнишевський на головному подвір’ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором. Могила не збереглася, але на паперті Спасо-Преображенського собору Соловецького монастиря досі збережено могильну плиту з текстом: «Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Кальнишевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году по Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу 112 лет от роду смертию благочестивою, доброю».

Навесні 1887 року Соловки відвідав український історик Дмитро Іванович Яворницький. Його праці донині є найважливішим джерелом наших знань про ув’язнення отамана.

За матеріалами — indragop.org.ua.