Слово захиснику України Денису «Шейк» Малихіну

І знову я звертаюсь до свого давнього знайомого приятеля Дениса, щоб він висловив свою думку на сторінках журналу. Він зараз знаходиться на Східному фронті України і розповість про те, що там коїться і, що бачить кожен день і час власними очима. Я його попросив написати невеличку статтю для журналу до Дня Захисника України.

Денис «Шейк» Малихін

Я пишу це не з власної ініціативи, бо з писаниною зав’язав давно (я журналіст за фахом), але так вже вийшло, що мій старий приятель, з яким ми колись не одну собаку з’їли на копірайтингу та бізнес-діяльності в Інтернеті, попросив мене, як нині військового та учасника антитерористичної операції, що змінив діловий костюм на камуфляж, написати щось про стан справ на війні та в сучасній армії і я не зміг відмовити колезі.

А в нас, до речі, іде справжня війна, хто ще не в курсі, давайте не будемо брехати хоча б собі або створювати ілюзії на основі новин з «зомбоящику» та брехні наших доблесних «слуг народу».

Як я вже не люблю порожніх розмов про свою нинішню роботу та згадування минулих «подвигів», але можна з упевненістю сказати, що за останні 2 роки, особливо відразу після подій на Майдані та початку Україно-Російської війни відбулося і відродження нашого Українського козацтва, у його класичному виді.

Багато хочеться взагалі сказати, із розряду «зради» або «хотів би похвалити та не можу», але коли вже статтю мене попросили приурочити до Дня Захисника України, який в нас співпадає з священним для козацтва церковним святом Покрова (хоча я атеїст, але поважаю традиції), то розмова сьогодні буде саме про це.

Так, з самого початку війни добровольчі батальйони, такі як мій рідний «Шахтарськ», у складі якого я приймав участь в Іловайській операції та звільненні села «Піски», Правий Сектор,  «Дніпро – 1», «Азов», «Кривбас», «Донбас», «Перший резервний батальйон НГУ» та інші можна сказати відродили дух того самого козацтва, про яке ми читали в підручниках історії або історичних романах.

Туди прийшли дійсно вмотивовані люди, багато з яких пройшли полум’я Майдану, і бажання було лише одне — знищувати це зомбоване бидло, що панувало та панує на території нашої країни більше 20 років, та відкинути назад, за кордон ту наволочь, що посміла прийти на нашу землю, називаючи її Російською.

Чому саме добробати були і є найближчими до класичних козаків? Все просто. Тут не було радянського армійського дебілізму, статутів, чинопочитання, а головне — була ціль. Був ворог і його треба було бити. Все. І не важливо в якій формі ти це робиш, підшитий в тебе підкомірничок чи ні, або чи підкатані у тебе рукава на 5 сантиметрів, як це треба згідно статуту.

З приходом небезпеки та близької смерті кудись зникли і так звані «касти». Грань між офіцерами та рядовим складом стала зовсім тонкою — часто лише запис в документі казав про те, що ти є солдат, сержант чи лейтенант. Часто бувало так, що командир роти та рядовий жили в одній кімнаті, їли, спали разом, стояли в караулі та ділилися своїми проблемами одне з одним.

Саме цікаве, що в більшості своїй дисципліна чудово трималася без усякої муштри та пильного нагляду. Зброя, яка була закріплена за кожним, постійно знаходилася з нами. Ми з нею спали, їли та навіть ходили до вітру. І ніхто нікого випадково не вбив, не загубив її та не зламав. Ми знали, що це наша безпека та наше життя, тому вона була завжди почищена та в робочому стані.

Не забуду тих днів, коли я приїхав в свій рідний Маріуполь та ми з моїм побратимом Андрієм Сарматом ходили по нічному місту, недавно звільненому від бойовиків ДНР та російських окупантів в «гражданке», з зарядженими пістолетами за поясом.

Так було треба, табельну зброю треба було носити з собою. І, повірте, в цей час я відчував себе насправді вільною людиною. Я знав, що в будь-який момент зможу дати відсіч тому, хто захоче відібрати в мене свободу та життя. Чи захистити людину, якій буде потрібна моя допомога. І це, повірте, ні з чим не зрівняне відчуття польоту.

Весь 2014 рік, коли козаки-добробатівці билися з ворогом, крок за кроком наближалася наша перемога. Перед самою Іловайською операцією, коли ми фактично замикали кільце навколо Донецька та остаточна поразка сепаратистських формувань була вже так близько, як ніколи, комусь не сподобалося, що повертаються часи могутньої та вільної України.

Що далі було, вам відомо. Спочатку Іловайський котел, з якого нам вдалося вискочити, потім Мінські перемови, замирення, Дебальцевський котел та перетворення війни на погано зіграний фарс.

Але зараз не про політику. З заморозкою конфлікту та реакцією влади, що оклемалася після подій Революції Гідності та першої хвилі російського нападу, почалася активна внутрішня боротьба з добробатами, бо зверху чудово розуміли, чим загрожують їм вільні люди, що мають зброю та бойовий досвід. Зрадники чудово розуміли, що маючи в країні реінкорнованих козаків вони не мають більше права на помилку та можливості надалі підтримувати рабовласницький стрій за кращими традиціями Совдепівського концтабору.

Більшість добровольців були роззброєні та розформовані, а інші — підведені під Збройні сили України чи систему МВД. І тут почалося. Звісно, багато сучасних козаків загинули в «котлах» чи були скалічені і не могли більше воювати, але лишилося досить багато тих, хто вижив і був незгодний з політикою керівництва країни. Як я, наприклад.

Тих, хто став «офіційним» військовим чекали досить неприємні сюрпризи і головний — повернення в армію тієї ж совдепівської системи, що існувала в нас всі 25 років, скільки ми є «незалежними».

Почали «забуватися» заслуги новоявлених військовослужбовців, почався приток «паркетних» командирів, яким були незнайомі такі поняття, як братерство, честь та гідність (ну не вчать цьому в академії), почали видавати нагороди тим, хто ближче підсів до «корита», годувати людей в АТО як свиней та вимагати ледь не кланятися командирам та поважати їх, але не за якісь бойові заслуги, а за те, що ті мають зірочки на погонах і невеликий шматок влади.

Апофеозом в одному з підрозділів стало те, що на бойові позиції з розпорядження керівника сектору привезли залізну шафу та наказали зберігати зброю там під замком. І це на позиції, тобто там, куди може і вдень і вночі прийти ворог! У 2014 році ніхто і подумати про таке не міг!

Особисто зі мною був випадок, коли я, як активний блоґер в мережі «Фейсбук» видав різку критику з приводу дій нашого керівництва країни, а мені один з «офіцерів», яких на гарматний постріл не можна підпускати до роботи з особовим складом, заявив, що в мене відберуть мої ґаджети, поламають пальці та звідки я підписав контракт (він думав, що я його підписав, хоча я не такий дурний), в мене нема свободи слова.

Через такі випадки багато козаків полишили військову службу. На контракт вони йти теж не хочуть, бо не хочуть ставати рабами, живими мішенями та інструментом для досягнення цілей для якихось там паркетних чмошників, що навчалися ще по радянським підручникам.

Звісно, здалися не всі. Багато хто зараз буває на фронті неофіційно, хто волонтерить, а хто тренується та готується до нових пригод. А вони будуть і зовсім скоро.

Денис «Шейк» Малихін

У 2014 році ми мріяли про те, що звільнимо Іловайськ, потім Донецьк та Луганськ, відновимо контроль на кордоні та з музикою повернемося додому і підемо відразу працювати за Європейськими стандартами хто в нову поліцію, хто в нову армію, хто в СБУ та в інші силові відомства, щоб створити міцний щит для країни та розкрити ті свої можливості, які нам не вдавалося втілити в життя, бо 25 років в наших військах лише фарбували траву та паркани.

Так, ми сподівалися. Ми йшли на ризик та знали, заради чого. Але ми не чекали удару в спину. Ми знали, що можемо загинути від куль, гранат, «Граду» чи міни, але ніхто не міг подумати, що нас скрутять за допомогою старих «добрих» радянських методів. Нічого, це певний етап, який треба було пройти і сильні витримали його. Бо справжні козаки не здаються. Голодного можна купити, а вільного — лише вбити. А ми ще живі.

Ми спробували на смак те, що називається свободою, козацькою волею, та те, що спало в нас століттями пробудилося знову. Боротьба ще далеко не закінчена і ми будемо вкладати в неї всі свої сили. Я хочу привітати всіх моїх бойових побратимів з Днем Захисника України, побажати терпіння, витривалості та ЗДОРОВ’Я. А перемогу ми здобудемо спільними зусиллями, я в це вірю.

А всім іншим громадянам нашої великої країни скажу просто: нас не всіх знищили, купили чи заткнули нам рота. Далеко не всім. Ми живі і повні сил та ви можете спати спокійно, бо ваш спокій — то наша турбота. Це важкий тягар, але ми будемо нести його до самого кінця, коли вже взялися. Прийде час і славний дух наших предків більше не погасить ніщо. Слава Україні! Слава Нації!

Денис «Шейк» Малихін.

Профіль у Фейсбуці: https://www.facebook.com/denis.malykhin.58

Профіль у Вконтакті: http://vk.com/denismalykhin

Буду радий бачити в друзях наших однодумців!

Коментарі 2

  • Молодець, Денисе!

    Цілковито тебе підтримую. Якби було бажання в наших керманичів, то давно Донбасс вже був би вільним. Судячи по твоїй розповіді, то багато хто по ясчіку принижує спроможність нашого війська, що до звільнення наших земель, або свідомо все це гальмує.

  • Надія

    Дякую! Завдяки таким, як Ви, наша земля ще тримається. Шкода, що такою ціною доводиться виборювати свободу, але ми все одно переможемо! Надіюсь, у нас в країні щось зміниться, і держава буде дбати про ветеранів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *